Mobile |
новини твого міста

Герої не вмирають!

- Суспільство ФОТО 1656   0

«Сидячи вдома на зручній канапі думала, чи варто пертися невідомо куди, в якесь маловідоме село, на відкриття пам`ятника? За вікном затяжний дощ… І хоча синоптики прогнозують, що буде без опадів, їхати не хотілося. «Ні, не їду…», – відповідаю на черговий дзвінок – прихворіла… А й справді, не хочу, все більше мене гнітить думка: «Досить, пора заспокоїтись…». “Ти сильна! І в разі чого ти знаєш, що робити!…” – виринає із глибини підсвідомості голос Андрія… “Я сильна”, говорю собі і стан нездужання, нудьги і загальної меланхолії, пов’язаної зі сльотою, сірістю, проходить. Він спонукає мене до дії…».

Так описує свої сумніви Наталія Дигдалович, дружина Героя Небесної Сотні Андрія Дигдаловича, який загинув у Києві на Інститутській 20 лютого 2014 р. Маловідоме село, про яке згадує пані Наталія – це село Колпець. Саме тут у неділю, 23 жовтня, відбулося урочисте відкриття пам`ятника Героям Небесної Сотні.

Дивно, бо в жодному з сусідніх міст – Дрогобичі, Бориславі, Трускавці – такого монументу немає. А в цьому селі, яке адміністративно підпорядковується Стебницькій міській раді, такий пам’ятник постав. Завдяки активній позиції всієї колпецької громади, завдяки майданівцю Василеві Амельченку, завдяки розумінню людей, що Герої Небесної Сотні вартують гідного вшанування. Своїми грудьми вони тоді, в лютому 2014, захистили Україну – так, як захищають її сьогодні воїни АТО.

Село Колпець. На горбочку – церква Введення в храм Пресвятої Богородиці. Неділя. 9 година – утреня, 10 – Служба Божа. Після Святої Літургії розпочинаються урочистості відкриття пам`ятника Героям Небесної Сотні, тривають вони з 12.30 до 16.00. Хтось скаже – задовго, забагато. Ні! Не буває забагато часу, приділеного нашим героям. Вони ж бо відклали все і поїхали на Майдан. Поїхали за покликом серця, знаючи, що можуть не повернутися…

Василь Амельченко з Колпця вже був зарахований до померлих. Рана, яку отримав на Майдані, не вселяла оптимізму. «Ще один наш загинув» – говорили в Трускавці, Стебнику, Дрогобичі, в соцмережах люди висловлювали співчуття родині.

На щастя, Василь вижив. Вижив, щоб стати зовсім іншим, стати новою людиною. Він допомагає тим з майданівців, хто залишився живим, але отримав каліцтва різного ступеню, допомагає родичам загиблих Героїв. І не забуває про мертвих. Пам`ятний знак у Колпці – його ідея, підтримана друзями з різних куточків України і всією громадою Колпця. Всією, бо на пальцях можна перелічити тих, хто взагалі не доклався до спорудження монументу.

Грає військовий оркестр з Дрогобича. Майорять жовто-сині та червоно-чорні прапори, тріпоче вітер церковні хоругви та листя на деревах. Почесну варту несуть пластуни та сивочолі бійці УПА. Восьмеро священиків освячують хрест-монумент, під яким написи – згадка про всіх Героїв Небесної Сотні. Сумно лине над Колпцем «Плине кача по Тисині», голос ведучої з тремтінням вимовляє прізвища наших земляків, які загинули. Загинули на Майдані, в АТО, і вдома – від отриманих травм. Ігор Борис, Ігор Дідач, Дмитро Лесешак, Михайло Фарима, Сергій Шевчук, Артур Гулик, Степан Бродяк, Андрій Шіхт і це далеко не повний перелік… Люди плачуть, витирають очі і схлипують. Це ж наші брати, сусіди, друзі, їх так нагло, несподівано забрала смерть.

Орда. Чорна орда. Раптово насунула вона на Україну і наче вороння шукає собі поживу. Не кожен може в ці складні часи стати білою, світлою вороною, стати не таким, як усі, не дивитися на інших, а йти. Йти, бо треба. Бо кличе Україна. Бо треба захищати дітей, дружину, рідне місто чи село.

Отець-капелан Тарас Коцюба знає, що говорить. Не один раз на фронті, під ворожими обстрілами він потішав хлопців, допомагав віднайти сенс життя, не впасти в зневіру, не скотитися до відчаю. А кулі свистіли, обираючи нові і нові жертви. А матері, дружини, діти плакали, рвучи на собі волосся і кидаючи в небо одвічне «Чому?!!!».

Із-за хмар визирає сонце і висушує сльози людей, присутніх на освяченні та віче. Стихає вітер і прислухається до слів майданівця Романа Тітика з Ходорова. Чому коли почалися обстріли, раптово щезли всі політики? Де вони поділися? Де була «трійка», «куля в лоб», чому їх не було видно? А снайпери косили хлопців як недостигле жито, кров фарбувала лютий-2014 у брунатний колір, колір смерті.

Василь Голоднюк приїхав змінити свого сина Устима, але не встиг. Не схотів син залишати Майдан в найгарячіші дні, загинув. Андрій Павленко залишився живим тільки тому, що його прикрив собою інший майданівець, зовсім незнайомий чоловік. А в школі на Вінниччині діти чекали свого вчителя фізики, та так і не дочекалися…

Калейдоскопом миготять спогади, небо знову засуває хмарами, а сонце не спішить висушувати сльози. Хай плачуть, бо так треба. Сльози очищують душу і спонукають до молитви. Молитва зрушує гори і те, що народ молиться за мир, не може залишитися без відповіді. Як не залишиться непокаране зло – і там, в Кремлі та на Сході, і тут, зло зрадників, запроданців, аферистів та користолюбців.

На підвищення-сцену виходять родичі Героїв Майдану: батьки, брати, сестри, дружини, діти тих, хто навіки залишиться в історії України та світу під іменем Небесної Сотні. До Колпця, якого немає навіть на карті України, прибуло їх біля чотирьох десятків. Родина Майдану. Велика Родина, об`єднана кров`ю близьких, їх смертями…

У концертній програмі, яку можна назвати символічним реквіємом загиблим Героям, виступили бард та волонтер Лілія Кобільник, співачка Оксана Вінницька, дует «Кулі» (Максим Перев`язко та Зеновій Медюх), співак Ярек, ансамбль «Стебничаночка», тріо бандуристок Дрогобицького музичного училища, вихованці Стебницької музичної школи та Стебницького Народного дому, діти із Колпця. Ведучі Ярослав Баран та Олександра Возняк вміло режисерували та доповнювали своїми виступами концерт, який перетворився на справжню маніфестацію духу. Немов одна велика родина стояв Колпець, стояли гості з різних куточків України, стояли артисти, воїни, священики, волонтери, організатори урочистостей.

Короткий осінній день. Ще тільки полудень, а тут вже й вечір. Кружляє листя, падає на землю, непомітно вкрадаються сутінки й крадуть залишки і так короткого дня. Та осінній день 23 жовтня не був коротким – він наче розтягнувся у просторі та часі, щоб кожне ім`я Героя Небесної Сотні було прочитане, пом`януте, прославлене. Сутінки відступили перед полум`ям лампадок, які засвітили біля хреста-монументу у Колпці небайдужі. Поки є небайдужі українці – доти буде Україна…

Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!
Герої не вмирають!

…А Сотню вже зустріли небеса…

І нині Сотню вшанували люди.

Нехай горить же пам’яті свіча,

Як промінь з неба, що іде між люди…

Володимир Ключак, газета "Трускавецький вісник"

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
КОМЕНТУВАТИ
Путін -