Mobile |
новини твого міста

Ольга Мицак: “Не я обрала цей шлях - він обрав мене”

- Суспільство 1398   0

Про волонтерів Стебника скажеш не так вже й багато, адже основним пунктом допомоги бійцям АТО в нашому регіоні залишаються Дрогобич, Борислав та Трускавець.

Однак, є і в Стебнику кілька людей-волонтерів, які не стоять осторонь проблеми забезпеченості нашої армії. Однію з них є активна волонтерка Ольга Мицак, з якою спілкуємося на тему допомоги та підтримки учасників АТО.

- Пані Ольго, скажіть, чому вирішили стати волонтеркою?

- Не я обрала цей шлях - він обрав мене. Усе почалося ще від часів Майдану, коли була необхідна підтримка там. Найважче було тоді, коли напередодні розстрілів на Майдані, ми саме відправили два автобуси. Був страшенний психологічний шок, відчуття провини і страху, що, не дай Боже, привезуть когось до Стебника. І ти будеш винен, адже відправив людей туди. Вже згодом, коли почалася війна, ми здійснили нашу першу волонтерську поїздку.

- А хто тоді був з вами у команді волонтерів, і чи мала якусь назву ваша спільнота?

- Тоді поряд були Наталя Беднарчик, Ігор Боднар, Андрій Афанасов, Ігор Бунтей, Роман Лутчак, Андрій Трач: люди з різних середовищ, яких об’єднала війна і потреба допомагати. Долучалося і багато інших. Тоді це були постійні збори, постійний телефонний режим, відсутність вільного часу. Ми приєдналися до організації “Дрогобичина SOS”, з якою постійно комунікували.

- Тобто вас можна вважати “Стебник SOS”?

- Фактично так, але юридично це не оформлено.

- Чим для вас є волонтерство?

- Це величезний досвід того, як неможливе стає можливим. Завдяки волонтерству я познайомилася із людьми, котрих вважаю своїми побратимами. Це волонтери, з якими ми спілкувалися лише через соціальні мережі: Аня Мельникова (Київ), Оленка (Дніпро), також волонтери із Харкова та Луганська, а ще Олександра Возняк, Марія Кульчицька, Лев Скоп (Дрогобич). Загалом, велика кількість людей, з якими спілкуєшся і розумієш, що вони близькі тобі за духом. Найбільша користь від волонтерства - це люди, що поруч з тобою. Я вже не кажу про честь познайомитися з нашими захисниками!.. Тягар знання того, що там відбувається насправді, не додає сил, а швидше забирає роки життя. Та попри все, я зовсім не шкодую, що стала волонтером, Гадаю, що й ті, хто був зі мною, також не шкодують.

- Допомога волонтерів - не лише матеріальна. Чи надавав хтось колишнім учасникам АТО психологічну допомогу?

- За другим дипломом я - психолог, тому особисто активно співпрацюю з бориславчанами. Чому власне з ними, а не зі стебничанами? Практично всіх стебницьких хлопців я знаю, і через це вони не завжди готові відкриватися. Згодом я припинила таку практику взагалі. Професійний психолог, який займається цим постійно, уміє відмежовувати роботу від особистого життя. Для мене ж це не була робота. Кожну історію, кожні переживання я пропускала через себе, а це неймовірно важко. Зараз у Дрогобичі є чимало волонтерських організацій. Зокрема, благодійний фонд “Карітас”, у якому волонтаріат - на професійному рівні. Коли ще не було нікого, то цим займалися ми.

- Волонтерство на початку і зараз, через три роки, - що змінилося?

- Як сьогодні пам’ятаю: 26 квітня на Яворівському полігоні ми побачили гумові капці, суцільний різнобій у формі, відсутність бронежилетів, шоломів. Тобто бракувало найнеобхіднішого. Саме тоді ми відвезли три перші бронежилети, шоломи, продукти харчування трьом нашим першим бійцям, яких завжди пам’ятатиму, - це Кінжаєв, Кулинич та Павлів. Якщо на початках головним був збір коштів, продуктів харчування, засобів гігієни та захисту, то сьогодні волонтерство змінилося. Тепер ми працюємо за конкретними напрямками. Нині держава декларує, що величезні кошти скеровують на оборону держави. Тож зараз ми зосереджуємо свою увагу не стільки на забезпеченні необхідними речами, скільки на роботі з пораненими. Намагаємося знаходити їх і забезпечувати необхідними ліками. Наприклад, коли у Стебницькій лікарні лежав Михайло Фарима, який, на жаль, так і не здолав наслідків травми, ми забезпечували його необхідними мазями. Їх передали небайдужі люди з Італії. Також ми забезпечили протипролежневий матрац і т.д. Лікування пацієнта, пораненого в зоні АТО, обходиться дуже дорого, і не лише державі. Зараз наша основна робота - це ті, що зазнали поранень. Мене вже лякає наближення 2019-2020 років, бо у всіх державах, де відбувалися бойові дії, знають про пост-військовий синдром. Якщо держава не заповнить нішу з роботи з тими, хто повернувся з війни, може виникнути певна небезпека. Воїни повинні збиратися у своєму середовищі, де зможуть відчувати себе не залишеними напризволяще. Сьогодні у Стебнику є “Спілка воїнів АТО”, котру очолює Василь Кулинич, колишній військовий. Він постійно збирає хлопців, вони проводять акції і, таким чином, не відчувають себе непотрібними. Якщо раніше перед бійцем схиляли голову, його поважали, то сьогодні ситуація інша. За спокійним життям люди забули, що там точаться запеклі бої. На жаль, ми звикли до війни. Ще одним напрямком нашої роботи - це надання юридичної допомоги. Зокрема, у Дрогобичі цим активно займається Олена Куртяк, яка і неодноразово допомагала стебничанам.

- Як це не прикро, але існує таке явище як псевдоволонтерство, є і псевдоучасники бойових дій. Як їх викрити?

- Найперша ознака – дуже багато розмов та розповідей про війну. Найважчими були перші хвилі мобілізації, і ті люди, які там були, ніколи не прагнуть цього розповідати. Це були 2014-2015 роки. Тоді люди йшли воювати за ідею, і гинули там за ідею. Це були перші справжні патріоти цієї війни. Минулого року, на День Незалежності, на центральній площі зустрічаю колишнього учасника і питаю, чому він без камуфляжу. Він мені відповів, що той камуфляж просяк потом і кров'ю, тож вбиратиме його лише у виняткових ситуаціях. Атовці тих років ставляться до камуфляжу як до символу, до святині. А от камуфляж на щодень – це також одна з ознак “псевдо”. Така ж ситуація і у маршрутках. Так, вони мають посвідчення учасників, але фактично кожен з них платить за проїзд. Є і інші особи, які по 45 днях, проведених в одній із зон, також мають посвідчення, бо держава так визначила. От вони й будуть ними скрізь “світити”. І останнє: мені дуже боляче, але ті хлопці не відстоюють своїх прав – вони не оформляють належні їм пільги, не подають заяви на земельні ділянки тощо. Але то їхнє право.

Як каже Сергій Розора, волонтерство дає тобі змогу дивитися в очі людям, це довіра до тебе. Є багато підприємців та заможних людей, які допомагають матеріально, однак просять не оприлюднювати їхніх імен. Сьогодні волонтерство розповсюджується вже не лише на учасників бойових дій. Ми стараємося допомагати і тим людям, які просто не в змозі самі долати труднощі та проблеми.

- Довіру у громадськості волонтери здобули на сто відсотків, а як на рівні держави?

- Тішить те, що держава почала оцінювати роботу волонтерів. Скажімо, активістів “Дрогобиччини SOS. Допомога армії” (зокрема, й мене від Стебника) було нагороджено грамотами та медалями, які вручав голова Львівської обласної державної адміністрації Олег Синютка. Владика СДЄ УГКЦ Ярослав Приріз також нагородив нас грамотами. Держава, яка не може нас знищити, мусить з нами рахуватися. Адже волонтер приходить до лікарні, волонтер приходить до військкомату, волонтер з атовцем приходить до ЖЕКу, волонтер набуває певних юридичних навичок і волонтер починає вимагати. Це - наша місія.

У Стебнику було і чимало волонтерів-учасників бойових дій. Серед них Михайло Сидор та Олег Пуців, котрі неодноразово організовували збір коштів та необхідних речей, особливо у зимовий період. Василь Кулинич, колишній учасник бойових дій, сьогодні очолює “Спілку ветеранів АТО”, яка займається психологічною підтримкою бійців. Є ще Сергій Розора, однак його волонтерська робота переважно стосується Трускавця.

Також до підтримки атовців долучалися школи міста, Стебницький професійний ліцей. Власне, діти збирали кришечки для виготовленя протезів, малювали малюнки для підтримки морального духу воїнів. Очевидним є те, що тільки у взаємодопомозі та взаємопідтримці ми здатні здолати будь-якого ворога.

Олеся НІМЕРОВСЬКА, Медіа Дрогобиччина №8 (22) від 23 серпня

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
КОМЕНТУВАТИ
Путін -