новини твого міста

З безробітної - у підприємці. Приклад успішної реалізації проекту «Рука допомоги» у м. Стебник

- Суспільство 930   0

Монолог власниці дитячого розважального центру «Кукусік і Бабасік».

Олександра Сутуліна більшу частину життя мешкала у великому і колись щасливому місті. Але у Луганську розпочалася справжня війна і вона була змушена втікати з-під обстрілів із двома діточками і племінником до далеких родичів на Львівщину. Люди, із котрими до цього моменту спілкувалася тільки через соціальні мережі і в телефонному режимі, радо зустріли, надали жінці із трьома дітьми притулок. Згодом приїхав чоловік, сім’я почала орендувати квартиру в маленькому містечку Стебник.

– За кілька років до трагічних подій я жартома пропонувала чоловіку переїхати до Західної України, або принаймні поїхати в гості, хоч раз побачити гори… Адже востаннє бувала тільки на Волині, і то ще в дитинстві, – розповідає п. Олександра. – І хто би міг подумати, що мій жарт втілиться у життя. Шкода, що таким чином, але що не робиться, усе на краще. Звичайно, спочатку було дуже складно: скрізь усе незнайоме, треба звикати до місцевості, тутешнього люду, звичаїв. Зараз я абсолютно переконана, що маленькі міста мають свій особливий шарм, переваги і родзинки. Тут наче у великій родині, всі знають одне одного, ідеш вулицями, вітаєшся з усіма, навіть незнайомими, або просто посміхаєшся. У великих містах такого нема. Там свій ритм, кожен поспішає, намагається всюди встигнути. А тут – спокійно, затишно…

Ще одна річ, яка мене приємно вразила, це – соціальні служби. Скажу відверто, раніше я ніколи не надіялася на державні установи, звикла покладатися тільки на себе. Отож, коли перебралася сюди й наміру не мала кудись звертатися за допомогою. Та соціальні установи знайшли мене через школу, де влаштувала на навчання своїх дітей і племінника. Спочатку просто взяли на облік, адже на той момент ще не було жодних грошових виплат переселенцям, тому працівниці соцзахисту власними силами організували збір речей для таких, як ми: якийсь одяг для дітей, джинсики, светерики, взуття. Це було дуже приємно і доречно, адже ми їхали літом, мали мінімум одягу, а попереду – школа, осінь… На той час купити нову одежину не було за що, ми навіть ложки і вилки власної не мали. Потім нас із дітьми запросили в Стебницький центр зайнятості на день Святого Миколая, дали дітям подарунки, це було дуже важливо для нас, навіть не в матеріальному, а психологічному плані. Адже ми розуміли, що про нас пам’ятають. Протягом трьох років про нас не забували, постійно підтримували контакти. Минулого року восени мені зателефонували з управління соціального захисту і запросили на семінар до центру зайнятості, присвячений проекту «Рука допомоги», завдяки якому можна розпочати власний бізнес. Мене це дуже зацікавило, адже я вже кілька років мріяла відкрити дитячий ігровий центр або парк, для якого би сама розробляла дизайн, проводила різноманітні майстер-класи чи влаштовувала свята. Я навіть написала бізнес-план, який подавала на розгляд до різних організацій, що ніби надавали пільгові кредити переселенцям для започаткування власної справи. Однак жодної відповіді не отримала. Мабуть, не мала добрих зв’язків. Та я не упускала руки і потроху збирала кошти, щоб здійснити задумане, тим паче, що у Стебнику немає місця, де можна провести з дитиною дозвілля, окрім кількох занедбаних майданчиків.

Стрічалося багато скептиків, котрі нашіптували, що такий бізнес не для Стебника, він приречений, краще дитячий центр організовувати у мегаполісах або у Трускавці, де є туристи. Але мені було важливо це зробити саме тут, щоб хоч якось віддячити цьому доброзичливому місту, зробити свій внесок у його розвиток. Може я і не зароблю мільйони, але принаймні там, де живуть мої діти, такий заклад відтепер функціонує. І сьогодні для мене краща винагорода, це – посмішки маленьких клієнтів, щирі слова їхніх батьків. «Добре, що у нас таке є» – цю фразу я тепер чую кожен день, і розумію, що не помилилася.

Дуже вдячна за моральну підтримку, консультації і повний супровід щодо оформлення документів для участі в проекті працівникам Стебницького міського центру зайнятості. Якщо чесно, були моменти, коли я через бюрократичні моменти хотіла відмовитися від експерименту і торувати шлях у бізнес самостійно. Для простої людини навіть із вищою освітою, як у мене, багато нюансів, які не до кінця зрозумілі навіть у разі ретельного вивчення всіх умов. Тим більше, що проект пілотний, у Стебнику я перша, хто взяв у ньому участь. Тож зі мною працював увесь колектив МЦЗ включно із директором Лесею Володимирівною Качмар. Спочатку я зареєструвалася, потім мені видали скерування на навчання у Львівський центр професійно-технічної освіти ДСЗ на курси підприємців, про що я не пошкодувала, адже завдяки отриманим знанням зуміла вдосконалити бізнес-план, а найголовніше – переконалася: мій задум може стати успішним проектом, якщо дотримуватися порад і наполегливо працювати.

Своє дітище назвала «Кукусік і Бабасік». Це – прізвиська моїх дітей. Дочечка – Кукусік, синочок – Бабасік. Готуватися до відкриття почала наступного ж дня після комісії: знайшла приміщення, домовилася про умови оренди, продумала план розташування атракціонів у залі, для оформлення виготовила фігуру жирафи та літачок. Вони вийшли навіть більшими, ніж сподівалася. Частину обладнання придбала за кошти проекту «Рука допомоги», а дещо – за власні заощадження. Перед запуском створила сторінку у соціальній мережі Facebook і стала рекламувати свій заклад. Дуже хвилювалася, що нічого не вийде, що не прийдуть відвідувачі, не сприймуть тутешні мешканці, бізнес не буде прибутковим…

Але і на цьому етапі мене підтримали спеціалісти центру зайнятості та управління соцзахисту, їхні діточки та онучата були моїми першими маленькими клієнтами, а потім стали приходити інші, з кожним днем більше і більше. На відкриття завітало так багато людей, що я навіть подумала, що потрібно більше місця.

Звичайно, фінансова підтримка, що надається учасникам програми на поворотній основі (40 розмірів прожиткового мінімуму для працездатної особи, встановленого на початок відповідного року), – гроші немалі. Однак для серйозного бізнесу ця сума невелика. Приміром, я від проекту отримала 62 тисячі гривень, а власних заощаджень на момент відкриття було вкладено навіть більше. Ми й надалі продовжуємо докуповувати то меблі, то килими, то іграшки.

Але, як кажуть: «Воно того вартує». Нині я сама господарюю, мій заклад уже полюбили маленькі стебничани, дехто приходять сім’ями, допоки діти мандрують лабіринтами і стрибають на батуті, батьки грають в аерохокей, п’ють каву і, звісно, розпитують мене, діляться враженнями. 

Ідей щодо подальшого розвитку багато, ми плануємо проводити тематичні свята і дні народження, вже почали організовувати майстер-класи із виготовлення пасхальних сувенірів. Зараз пишу сценарій до піратської вечірки і до групових читань казок. Стало зрозуміло, що нам просто необхідно в центрі мати невеличке кафе, де батьки разом із дітьми могли би посмакувати чимось смачненьким, наприклад, млинцями, морозивом, випити фреш, молочний коктейль або свіжий лимонад. Я вже навіть домовилася про це із власником приміщення, але потрібний серйозний ремонт. Думаю, упродовж року ми і це питання вирішимо.

Ще рік тому моя ідея була просто задумом, а сьогодні це – реальність. Я рада, що не зважаючи на тяжкі втрати, наша родина змогла подолати всі складнощі та випробовування останніх років. Тепер починаємо абсолютно нове життя з усвідомленням, що робимо дещо важливе.

Олександра Сутуліна, 
учасниця пілотного проекту «Рука допомоги»

Розповісти
Класнути
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
КОМЕНТУВАТИ
2 + 2 * 2 =